Журналіст, що закоханий в мистецтво: інтерв’ю з актором народного театру «На Павленках»

Михайло Михайлюк – про своє творче життя та деякі його аспекти. А також про те, що надихає вкладати сили у Театр, при цьому не отримуючи фінансової винагороди.

Полтава – доволі творче місто. І театр займає чималу частину його життя, об’єднуючи представників різних поколінь. Герой цього інтерв’ю – 23-х річний студент і журналіст Михайло Михайлюк. Він є одним із провідних акторів народного театру «На Павленках», що базується в Центрі культури та дозвілля. За 4 роки театрального життя Михайло зіграв не одну головну роль, зокрема у виставах «Як повернути чоловіка», «Ніч на полонині» та «Емілія Ґалотті».   

Чому ви вирішили вступити до театру?

Знаєте, я й сам час від часу ставив собі це запитання: чому саме театр? Адже існує багато інших, не менш цікавих захоплень. Але саме театр прийшов в моє життя — і не можу сказати, що це сталося зовсім несподівано. Він був поруч завжди, ще з дитинства.

Моє перше знайомство з театром, або, як я люблю його називати, — «місцем видовищ», сталося, мабуть, років у п’ять, коли бабуся з мамою вперше привели мене до Полтавського академічного обласного театру ляльок.

Я й досі пам’ятаю черепашок у мармуровому фонтанчику, що плескалися у воді, а також Буратіно, який сидів у комірчині «тата Карло». У мене навіть збереглося фото з дитинства, де я сиджу поруч із ним. Тож можу сміливо сказати: театр я полюбив ще в дитинстві. І не побоюся додати, що саме театр ляльок сприяв цьому.

А глибше знайомство з театром відбулося трохи пізніше. Це була внутрішня потреба — відчуття, що я маю до цього місця якесь особливе відношення, хай як дивно це не звучить.

Хочу лише уточнити: я не «вступив» до театру, бо вступити можна до групи, клану чи певної організації. Я саме обрав театр, бо знаю: це те, без чого не можу існувати. Театр дарує мені задоволення, він — мій антидепресант, що і душевні рани залікує, і зробить життя бодай трішки світлішим.

Доля привела мене до народного театру на Павленках, і тут я вже чотири роки служу мистецтву. Як ви знаєте, заробляю на життя журналістикою. І можу з упевненістю сказати: це теж творча професія, адже серед журналістів справді багато тих, хто має акторську натуру. Втім, я й досі не знаю, до чого моя душа тяжіє більше — до театру чи до журналістики.

Чому саме театр «На Павленках»?

От чесно — я й сам до кінця не знаю. У театр «На Павленках» я потрапив у січні 2022 року. Мені його порадила моя подруга, з якою ми разом навчалися у 34-й школі. Я запитав у неї, чи є в Полтаві якісь театральні студії або гуртки, і вона одразу надіслала мені контакти театру на Павленках.

Я зайшов на їхню сторінку в Instagram і почав усе уважно вивчати. За кілька днів зателефонував, і ми домовилися, коли мені прийти. Саме там я вперше познайомився з колективом. Для мене це було абсолютно нове й незвичне середовище. Адже раніше я сприймав театр як щось таке, до чого не можна доторкнутися — тільки спостерігати здалеку. А тут я раптом опинився всередині, і це стало справжнім відкриттям: раніше я бачив театр очима глядача, а тепер — очима актора.

І все ж — чому саме театр «На Павленках»? Мабуть тому, що саме там я знайшов себе.

Якими були відчуття після першого виходу на сцену Центру культури та дозвілля? Це був перший досвід на сцені?

У той день, коли я вперше прийшов до театру, мені одразу запропонували роль полісмена у виставі «Як повернути чоловіка». А після кількох репетицій – перший вихід на сцену в новому для себе статусі. І я досі пам’ятаю цей момент: тремтіння в серці, мурашки по шкірі — але я зіграв усе. Трошки хвилювався, але це нормально.

То були зовсім інші часи. Коли я вперше вийшов на сцену, був інший колектив. Ще не було війни. Тепер усе змінилося. З того складу, що був тоді, майже нікого не залишилося. Я залишився одним із небагатьох представників тієї старої «партії». Але ті актори, які колись служили в цьому театрі, завжди пам’ятають свою альма-матер і час від часу приходять у гості.

Сьогодні в нашому колективі багато нових і талановитих облич. Це люди, які поділяють зі мною спільні інтереси і так само щиро люблять мистецтво, як люблю його я.

Як батьки та друзі ставляться до захоплення?

Моя мама й бабуся щиро радіють моїм успіхам. Я завжди запрошую їх на вистави: мама час від часу приходить, а бабуся зазвичай переглядає записи на YouTube. Так я тримаю її в курсі всіх своїх творчих подій.

Іноді ми навіть репетируємо разом. Буває, що мені потрібно не раз повторити свої репліки, і бабуся охоче складає мені компанію — читає слова інших персонажів.

Щодо друзів — вони теж добре ставляться до моїх мистецьких уподобань. А тих друзів, які розділяють інтерес до театру, я завжди намагаюся їх запрошувати до цієї творчої контори.

Чи великою проблемою є відсутність фінансової вигоди?

Аж ніяк. Я постійно повторював і зараз повторюю: якби мені треба було платити за те, щоб грати в театрі, я б сам платив. Я люблю мистецтво в собі. Це не вимірюється грошима. Так, вони мають велике значення, але в театрі ми виключно отримуємо естетичне задовллення. Це найголовніше.

Що загалом вам дав театр?

Театр дав мені досвід, надію і бажання розвиватися. Моє життя з театром помітно змінилося. Нас почали запрошувати зніматися в різних проєктах — наприклад, у музичних кліпах.

Центр культури та дозвілля теж час від часу залучає нас до своїх заходів, і це неймовірно тішить.

У моєму житті з’явилося значно більше творчості. Ти ніби прагнув одного, а в результаті отримав щось набагато більше.

Театр — це основне захоплення?

Ні. Окрім театру, я люблю фотографувати, читаю, а також пишу вірші. Теми порушую різні. Кажуть, що моя поезія має меланхолійний характер, хоча там завжди є й щось світле. Є й вірші про мистецтво. От послухайте. Я пишу нечасто, але щоразу намагаюся робити це так, ніби востаннє:

Місце видовищ

Місце видовищ – диво, краса…

Та правду його не збагнути ніколи.

Але людина на сцені – ніби літа,

Мов птах, який не бачить кордони.

Сцена породжує й тримає митців,

Їх душа – п’єса, ролі, слова.

Світ поза нею – лиш тінь між віків,

Трохи порожній, можливо зника…

Не творець тут керує життями –

Митець на сцені, мов Бог.

Він владний над митями, часом, світами,

Але як робить останній свій крок –

Стає він однаковим, просто собою,

Серед натовпу – звичний, простий.

Та варто ступити на сцену ногою –

І знову він Бог, і знову святий.  

Основну частину своїх віршів я читаю на літературних вечорах творчого об’єднання «Код творчости 804», у якому також маю честь творити й зростати. Там збирається чимало талановитої молоді, яка активно розвивається, пише неперевершені вірші, створює музику та реалізує інші мистецькі ідеї.

Як вдається поєднувати театр із роботою?

Театр — це мій антидепресант. Без театру в мене немає журналістики, а без журналістики — театру. Одне доповнює інше. Тому й вдається поєднувати. У мене зручний робочий графік, тому я все встигаю, якщо різко нічого не змінюється. Таке інколи буває, але нечасто. Життя журналіста непередбачуване.

Цікаво, але продовжимо говорити про театр. Що для вас є найскладнішим у цій галузі?

Складнощі в театрі є завжди. Однією з них є те, що я не завжди одразу можу відчути свого персонажа. Інколи неправильно оцінюю факти або обставини, і через це найважче — зіграти та прожити роль по-справжньому. Тому я ретельно вивчаю свого героя, іноді навіть вибудовую внутрішні діалоги, щоб глибше зануритися в образ.

Ще одна складність — це танець і вокал. Є вистави та ролі, де персонажі мають виконувати хореографічні або вокальні номери. І тут уже потрібно наполегливо працювати над собою. Тож, мабуть, це і є найскладніше.

Яка роль улюблена? А яка – ні?

Усі ролі для мене були по-своєму цікавими. Наша режисерка — Галина Чернявська — ніколи не ображала мене розподілом — я був і полісменом, і лікарем, і принцом, і вівчарем, і лісником, і навіть грав певних культурних діячів. Остання моя роль теж була принцом, але вже у виставі «Емілія Галотті». Я переважно грав позитивних персонажів, тож давно хотів зіграти справжню «поганця», негативного героя. І якраз у цій останній виставі в мене з’явилася така можливість.

Я вважаю, що від негативних персонажів часто дуже багато залежить: на них будується сюжет, тримається напруга і формується кульмінація.

Якщо говорити про улюблену роль, то це Іван-вівчар у виставі «Ніч на полонині». А менш улюблена роль Лісовика у «Лісовій пісні». Я не можу сказати, що вона мені не подобалася — просто була цікавою по-своєму, але трохи скромнішою, ніж інші мої роботи.

Чи впізнають вас за межами театру?

Час від часу мене впізнають на вулиці — і як журналіста, і як актора. Хтось зізнається, що бачив мене на сцені, інші кажуть, що стежать за моїми матеріалами — чи то текстами, чи відео, де я здебільшого виступаю як ведучий, інтерв’юер або кореспондент.

Як бачите свій подальший розвиток в акторській сфері?

Далі? Буде видно, що буде… Покищо нічого не знаю…

Інтерв’ю вів Захар ВАРАВКІН